Текст:Про брата баранчика та сестру-качку
Було собі двоє дітей, Ясь та Марися. Як померла їхня мати, батько одружився вдруге, а мачуха збиткувалася над дітьми, докоряла їм, не давала їсти і все хотіла якось позбутися їх із дому. Батько дуже тим журився та й намислив собі, що найкраще буде, коли випровадить дітей у ліс, а там, може, хтось знайдеться, що краще за них дбатиме, ніж мачуха. Як надумав, так і зробив. Якось батько каже дітям:
— Збирайтеся, діти, підемо до лісу. Я рубатиму дерево, а ви збиратимете трісочки та й допоможете мені. Узяв батько сокиру, пилку, вистругав велику палицю, й вони пішли. Завів батько дітей далеко в ліс, звелів їм сісти на пеньку, дав по шматку чорного хліба з маслом та й каже обом так: — Сидіть собі отут, а щоб вам не було нудно, є в вас хліб, їжте собі й чекайте мене. А я піду трошки далі дерево рубати, як зрубаю, то покличу й вас. Прийдете збирати трісочки. Та й пішов. Невдовзі чують діти—щось у лісі стукає: «Стук, стук»,— ніби хтось дерево рубає. Вони думають, що то батько, та й сидять собі, ждучи, коли він їх покличе. Ждали, ждали, минає година, друга, аж ніде тобі тут нікого, батька все не видно. Марися злякалась та й каже до Яся: — Знаєш що, Ясю? Я боюся. — Не бійся, давай підемо шукати татка. Повставали вони та й пішли в той бік, де стукало. Приходять під те дерево, де ото стукало, дивляться, аж то палиця, та, що батько з дому взяв, б'ється об гілляки, а нікого нема. — Біда Марисю, доведеться ночувати в лісі, бо тато пішов собі й забув про нас. Стала Марися плакати, а Ясь її втішає: — Не бійся, Марисю, місяченько світить, видно, то ходімо далі, нічого з нами не буде. От вони й пішли. Цілу ніч блукали в лісі і нічого з ними не сталося, навіть нікотре об камінь не спіткнулося. Над ранок, як стало вже трохи розвиднятись, вийшли вони з лісу на поле. — А знаєш що, Марисю,— каже Ясь,— так мені їсти хочеться! — Ой, що ж я тобі дам, коли в мене нічого немає,— одказує йому сестра. Пішли вони далі, аж приходять до мілкої саджалки. — Знаєш що, Марисю, пити мені хочеться,— знов каже Ясь. А сестра йому: — Поглянь, бачиш? У воді лежить баранячий ріжок, витягни й напийся ним води. Ясь витяг, напився з ріжка водиці та й став баранчиком, бо той ріжок та був зачарований. Побачивши таке, Марися стала плакати, бо налякалася баранчика. А він їй каже: — Не лякайся, сестричко, я завжди буду з тобою, як і досі, й ніяка лиха пригода тебе не спіткає. От Марися уже й не боялася, і пішли вони удвох далі. Набрели на луку, а там стояв стіжок сіна. Вони ж були дуже потомлені, то зарилися в сіно, полягали та й поснули. Проспали цілий день і цілу ніч, прокинулись, коли вже сонце було високо на небі. Аж саме їхав тудою,— бо дорога йшла повз ту луку,— якийсь пан, наказав кучерові спинити карету й подивитися що воно там таке. Пішов кучер, подивився на те сіно зверху, вертається та й каже: — Нема там нічого, та й що може бути. Але собака все гавкає, не вгаває, то пан пішов сам, приглянувся і знайшов дівчинку з баранчиком. Розпитався її, хто вона така, звідки і що тут робить. А Марися йому й каже: — Татко вивів нас до лісу та й покинув, бо нас мачуха вдома дуже била. Дівчина так сподобалася панові, що забрав він її з собою до двору, бо була гарна та ще й милесенька і розумна. Стала вона жити в пановім дворі. А коли виросла, то він сказав, щоб була йому дружиною. А вона й відказує: — Я, пане, бідна собі дівчина, знайшов ти мене в сіні. Хіба ти не вибереш собі кращої дружини? Та пан ні на що не схотів зважати й одружився з Марисею. По якімсь часі народився в них синок. А в дворі жила куховарка з дочкою, Марисиною одноліткою. Куховарці дуже хотілося, щоб пан одружився з її дочкою, і заздрила вона молодій пані. А була та куховарка чаклункою, то й надумала зробити все по-своєму. От якось занедужала Марися, а куховарка підійшла до неї і вколола її шпилькою у вухо; пані враз перетворилася на качку й випурхнула у вікно на став. А чаклунка поклала замість Марисі в ліжко свою дочку і зробила так, що вона стала зовсім схожа на Марисю. Приходить пан до тієї недужої та й дивиться,— лице в неї ніби Марисине, але що вона всміхнеться й слово скаже,— то не так, як його дружинонька. Видно, щось тут скоїлося, але тільки що, того одразу і не зрозумієш. От він собі й мовчить. А баранчик, що раніше все крутився коло сестри, тепер сів біля колиски та дитину бавить. Котрогось дня помітив пан, що баранець бере дитину на роги та й несе до ставу, але він тому не дуже здивувався, бо й колись баранець не раз брав мале на роги й так з ним грався. Тим часом баранчик прийшов до ставу та й гукає: Марисю, Марисю, голубко моя, вийди, бо плаче дитинка твоя! Качка вийшла з води, перекинулася жінкою й погодувала дитя, тоді знов зайшла в став і знову стала качкою. А баранець приніс дитину назад до будинку, мов нічого й не було. А як спитав пан, де він був, сказав, що ходив з дитиною під тополю, бо там затінок і гарно дихається. Пан не мовив більше нічого. От чаклунка помітила, що пан ніби щось догадується, а сама все сподівалась, що ніхто не знатиме про те чаклунство і все їй минеться. Баранець тим часом щодня ходив з дитиною до ставу, і мати щодня синка годувала. Врешті пана зацікавило: чого це той баранець усе носить дитину до води. Щось воно та не так! Узяв він причаївся недалеко від ставка і, схований за деревом, побачив, як випливла мати до синка, як потім обернулася вона на качку і знов пішла в воду. Задумався пан, що ж тут робити. А далі наказав зарізати вола і здерти з нього шкуру. На другий день натяг він на себе ту шкуру і, ніби пасучись над ставом, дивився і ждав. Баранець знов прийшов з дитям і став гукати: Марисю, Марисю, голубко моя, вийди, бо плаче дитинка твоя! Качка знов випливла, стала жінкою і взяла дитину на руки. Тоді пан скинув з себе шкуру, скочив, схопив її і одразу висмикнув ту шпильку з Марисиного вуха. Та й повернулися додому разом. Марися розказала йому все про куховарку та про своє лихо. Пан наказав чаклунку та її дочку скарати, і відтоді жили вони з дружиною довго й щасливо, а баранця назавжди лишили в себе.